«Я створила групу у Telegram "Взаємодопомога Бердянськ”, де місцеві гуртувались для допомоги один одному. Комусь потрібні були ліки, іншому — продукти. Підгузки для дітей були за ціною золота, а дитяче харчування взагалі було неможливо дістати. Мені це дуже боліло, бо сама маю маленьку дитину», — пригадує Евеліна.  На початку березня до Бердянська почали приїжджати перші переселенці з Маріуполя. Щоб їм допомогти Марія організувала шелтер в своєму готелі. За три місяці там зупинилось близько 500 людей — хтось на декілька годин чи днів, хтось на довше. «До нас приїжджали люди на машинах без вікон, чорні після підвалів. Не можу передати вираз їх переляканих облич. Цього жаху я ніколи не забуду. Якось люди підібрали по дорозі вагітну дівчину. Вона і народжувала у нас в Бердянську, ми їй збирали речі для дитини», — пригадує Марія. 
У квітні в окупованому місті почалась гуманітарна криза. Окупанти не дозволяли завозити українські товари й продукти, а запаси на складах вже закінчились. Саме тоді Марія та Евеліна об'єднались, щоб допомагати таким самим мамам з дітьми. Вони шукали дитячі суміші, ліки та інші важливі товари в інших українських містах. Збирали донати, купували та домовлялись з перевізниками про доставку. Потім адресно доставляли містом на машині. Марія пригадує, що їм дуже щастило — окупанти ні разу не зупинили їх для обшуку.  «Доставка була дуже дорога. Середня коробка 30х35 від 1000 грн. Але у нас не було виходу. Бо і місті у перекупників вартість була в чотири рази вищою. Люди розуміли цінність товару, самі казали: "Ми назбираємо на доставку, якщо ви маєте змогу, дівчата давайте! — розповідає Марія, — Ми організовували збори на закупку речей, готували звіти, продумували усю логістику. Розвозили речі навіть тоді, коли зник мобільний зв'язок. Тепер для нас немає ніяких перепон: якщо є мета — ми її досягаємо. Бо ті події нас загартували, від наших дій залежали життя інших». Дівчата з родинами остаточно виїхали з окупації тільки у вересні 2022 року, коли окупанти оголосили про проведення так званого референдуму. Зараз Марія з сім'єю в Києві, а Евеліна — у Чернігові. 

«Весною я зрозуміла, що потрібно рухатись далі. І в мене, і інших була проблема у соціалізації, інтеграції в приймаючу громаду, —розповідає Марія, — Але мені бракувало знань, бо я підприємиця і педагог, не працювала раніше в громадському секторі. Тому ми з Евеліною пішли вчитись». Серед різних програм дівчата пройшли курс від Української волонтерської служби та отримали грант у 15 тисяч гривень. На ці кошти вони змогли організувати зустріч землячок у Києві.

«Я вперше за довгий час зустріла таку кількість знайомих в одному місці. Усі були такі щасливі побачитись. Казали, що гуманітарна допомога їм не потрібна, аби тільки частіше зустрічатись та робити щось разом, — пригадує Марія, – Більшість не розуміла як їм бути далі, багато хто втратив роботу. У Бердянську в нас були успішні фотографині, кондитери, підприємиці, викладачки – і половина з них не хотіли відновлювати справу. А коли ще й діти є – то взагалі важко знайти нову роботу. Не в кожного є дідусь чи бабуся, або просто кошти на няню, які б допомогли». Так у дівчат виникла ідея: потрібно створити простір для жінок. Де б можна було працювати. Місце, де однаково безпечно та затишно було б жінкам з дітьми та без.

«Багато хто міг віддалено працювати. Комусь ми могли підказати як залучити для їх бізнесу грантові кошти. Бо мали досвід та розуміємо як це робиться. Деякі з жінок навіть не чула, що таке є. Просто ці можливості треба підсвітити, показати їх», — розповідає Марія. 

«Думала, що нас навряд чи візьмуть, що запрошують більш глобальні проєкти. Наприклад, хто школу хоче побудувати чи ще щось масштабне», — пригадує Евеліна. Але побоювання виявились марними — проєкт дівчат став одним з учасників #STALI 2.0. «Я про краудфандинг почула вперше, не розуміла як усе має працювати. Колись давно я подавала проєкт на Громадський бюджет міста. Але дуже розчарувалась. Пропонувала відкрити сімейний освітній простір, але міській владі простіше було витратити гроші на бруківку, —розповідає Марія, — Виявилось, що краудфандинг — це коли усі охочі гуртом донатять гроші на проєкт. Я бачила приклади таких соціальних проєктів, вони мене вразили».  
Під час навчання дівчата чітко сформували ідею — будуть збирати 120 тисяч на облаштування дитячої кімнати у майбутньому коворкінгу. Інші кошти хочуть залучити через гранти — для цього реєструють свою громадську організацію. Загалом, для відкриття простору потрібно 400 тисяч гривень. Разом з ментором Марія та Евеліна прописали портрет цільової аудиторії, доброчинців. Підібрали аргументи чому важливо підтримати їх проєкт. Продумали як покроково будуть запускати кампанію, розповідати про ініціативу. «Спершу ми називали наш проєкт "мама—простір". Але одна з тренерів попросила подумати над формулюванням. Зробити його більш зрозумілим. Я декілька днів ходила і думала як саме. В голові крутилось слово, але я не могла його сформулювати. І от ми вже розходились після заняття як мене осяяло — це ж коворкінг!», — пригадує Марія. Запускати краудфандингову кампанію по збору коштів на дитячу кімнату в коворкінгу хочуть у грудні на сайті «Моє місто».

I — Не втрачайте віру в ідею та цінність вашого проєкту.

Великі фонди готові підтримати соціально значущі ініціативи, які мають певну цінність. 

II — Зберіть команду.

Одному реалізувати проєкт дуже важко. Інша людина підтримає та візьме на себе частину обов'язків. 

III — Продумайте перспективи проєкту.

Що буде, якщо ти збереш гроші та втілиш ідею у життя? Як проєкт вплине на громаду міста чи країну? Ідеї «на один день» мало хто захоче підтримувати.